Директор Стрийського ВПУ № 8 Віталій Никифорів: «Будемо викладатись на повну і робити неможливе, аби наблизити перемогу!»
-
-
>
-
>
-
>
2379
З початку повномасштабного вторгнення життя усіх нас кардинально змінилося. Здавалося, що все, напрацьоване та надбане до 24 лютого, лишилося десь далеко у попередньому житті. Натомість прийшов час змінювати цінності, збирати сили і усвідомити, що тепер головне – вистояти, вижити, згуртуватись та дати відсіч жорстокому та підлому ворогу.
У той час, коли наші відважні бійці ринули захищати рідну землю, в тилу з’явився свій фронт. З територій, на які з руйнацією пішли рашисти, почали масово виїжджати люди, які лишилися без всього – без осель, без майна, часто без одягу, документів та їжі. І цим людям потрібно було надати прихисток, допомогти та привести до тями. Власне, така робота і стала основною для педагогічного колективу ДНЗ «Вищого професійного училища № 8», що у Стрию, адже саме це місто стало одним із тих, де шукали прилисток українці з різних куточків. І колектив, який ще вчора навчав дітей, читав лекції, проводив практичні заняття, буквально за одну ніч став потужним волонтерським осередком…
У гуртожитку навчального закладу розгорнули цілий волонтерський штаб, а зовсім скоро тут оселилися приїжджі з Донеччини, Київщини, Харківщини, Луганщини…
Про те, які труднощі доводилось долати протягом року війни, хто і чим допомагав та як змінилися особисті цінності, розповів очільник училища Віталій Никифорів, який уже 14 років керує навчальним закладом:
– Віталію Романовичу, Ви пам’ятаєте своє 24 лютого 2022 року?
– Так, звісно. Думаю, це був день, який змінив сферу нашої діяльності з навчально-виховного і виробничого процесу. Коли 24 лютого мені зателефонували і сказали, що «Почалось!», чесно кажучи, ніхто не усвідомлював, що ми так швидко змінимось. Я приїхав на роботу, адже навчальний процес не відмінявся. Усім працівникам наголосив, щоб виходили на роботу, адже на той час ще ніяких вказівок по згортанню навчального процесу не було. Тому всі навчалися, хоча і в напрузі. Так тривало до вечора, коли пішли перші дзвінки і нам повідомили, що величезна маса людей виїжджає з територій, де розпочались військові дії.
Вже 25 лютого на Львівщину рушила велика кількість людей. Нам сказали, що треба приймати внутрішньо-переміщених осіб. Перші приїжджі – це були жителі Бучі, Київщини, Бородянки... Ми спочатку думали, що це буде невелика кількість – 5-10 осіб, яких ми мали можливість поселити в гуртожитку, не дивлячись на те, що тут жили студенти.
А вже як почались масові дзвінки з ранку і до ночі, що люди їдуть, їдуть, їдуть, ми зрозуміли, що це буде массово. Ночами приїжджали до Стрия потяги, людям ніде було діватись.
Ми одні з перших у Стрию вирішили, що переводимо дітей повністю на дистанційне навчання у зв'язку з тим, що їм вже ніде було проживати. Усі увійшли в положення, адже добре бачили, що коїться в країні…
– Як вдалося налагодити процес? Знаю, що Вам багато хто допомагав, але і завдань стояло чимало…
– Щоб ви собі розуміли, люди приїжджали взагалі без нічого. Мабуть, найскладніше було з першими, березневими приїжджими. Люди добиралися по чотири доби, по 13 чоловік в одному купе навстоячи. Одна мама приїхала без нічого з п’ятьма дітьми, двоє з яких з інвалідністю…
Я спочатку навіть не розумів, як буду це утримувати, просто автоматично прийняв рішення, що приймаємо всіх, кого зможемо. Уявіть, мій стан, коли одночасно прибули сто чоловік, які приїхали голодні, холодні, без одягу та речей, а в нас просто ліжка стояли студентські. Тоді почалось найскладніше – організувати як їм жити, що їм їсти, бо багато хто навіть документів не мав.
Піключилося все місто Стрий. Ми організували гуманітарний штаб у студентській їдальні, куди долучилися громадська організація «Реформи Стрийщини», Ольга Боднар, «Клаптик надії». Дякую їм та пересічним людям зі стрия, які зносили все – постіль, взуття, одяг, дитяче харчування, підгузники, засоби гігієни.
Тоді я зрозумів, що ми дуже сильні. Особливо, коли ці сто людей, які не мали нічого, за декілька днів починали потихеньку оживати. У нас із ними відразу працювали психологи.
Вже десь через місяць підключились і держава, і область. До нас почали приїжджати, записувати кількість прийнятих людей, запитувати, що нам потрібно. Тоді Львівська обласна адміністрація внесла гуртожиток у програму реалізації пріоритетних інфраструктурних проектів Львівської області, які приймають ВПО, щоб забезпечити їм гідні умови проживання. Це був як ковток свіжого повітря.
Програма стартувала навесні, а вже влітку ми почали капітальні ремонти приміщень. Наші гуртожитки, як не крути, не були в настільки ідеальному стані, щоб проживати в них постійно сім'ями з маленькими дітьми, людьми з інвалідністю чи пенсіонерами, яким понад 80 років. Нам понад 12 мільйонів виділила обласна адміністрація, потім допомогла міська рада Стрия. За ці кошти ми повністю замінили дахове покриття, всі вікна, двері, облаштували кухні, душові, вбиральні, два поверхи виключно для ВПО. На сьогодні маємо 50 кімнат на 175 осіб, в яких створені всі необїхідні умови для забезпечення нормального проживання. Також облаштували укриття.
Потім підключилися донори з-закордону: підрозділи ООН, Міжнародна Організація Міграції, Юнісеф, Червоний Хрест, Спілка самаритян Німеччини, фонди та благодійники з Німеччини, Іспанії, Франції, Чехії. Вони приїжджали і запитували: «Що вам потрібно?». Передавали та привозили усе необхідне: холодильники, пральні машинки, сантехніка, посуд, постіль, ліжка, матраци, засоби гігієни... Також працівники фондів надавали психологічну та юридичну допомогу приїжджим, консультували як правильно виробити статус ВПО, як отримувати виплати, тощо.
Окремо хотів би подякувати ресторану «B. Kh. Cafe» в Стрию в особі директора, пана Артема, який із перших днів протягом півроку безкоштовно харчував по 50-70 осіб. Це – відомий ресторан у центрі міста, і його керівник на наше прохання відгукнувся відразу, наголосивши: «Ми допомагаємо просто так. У вас же ж дітки…». Також дякуємо за вагому допомогу Стрийській церкві ЄХБ.
Висловлюю вдячність і усім небайдужим стриянам, які не лишились осторонь, а допомагали усім, чим могли.
Ну і звісно, якби не колектив, було б дуже важко. Ми всі дружно носили та розвантажували гуманітарну допомогу, приносили речі з дому, шукали та закуповували все необхідне... Колектив не лишився осторонь і допомоги військовим: збирали і харчові, і продуктові набори, які відправляли на схід. Наші майстри спочатку розпочали з протитанкових їжаків, потім перейшли на бронежилети та буржуйки, ремонтували автівки. Дівчата плели маскувальні сітки.
– Впевнена, що Ви дуже близько до серця приймали історії всіх, хто потрапляв до вашого закладу. Якісь історії закарбувалися у пам’яті по-особливому?
– Вони всі мали свій біль і свої труднощі. Запам’яталася 27-річна Катерина з Харкова, яка приїхала з 9-річним сином Макаром без нічого, лиш з іконою в руках. Вона просто сиділа, тримала ікону і плакала. Молода, але дуже сильна жінка, яка лишила все, ніколи не була на заході України, тож думала, що ми до неї поставимося, як до вигнанки. Вона просто плакала і просила: «Допоможіть мені вижити». Я казав: «Катерино, все буде добре!». Я її не мав де поселити, тож знайшов їй тимчасове житло у Моршині. Вона і в нас була вдома. Прожила тут кілька місяців, а потім поїхала в Італію, де її сина успішно прооперували. Приємно, що досі пише мені.
Другий був 52-річний Юрій Угловой з Донеччини. Сам приїхав без нічого, ми йому тут виробляли документи. Ще й мав пластину в голові після операції. Дуже добрий був, жив, волонтерив у мене в гуртожитку, допомагав, все робив. Але таки пішов у армію, казав, що йде воювати, бо має зробити свій внесок. Я його застерігав, бо мав передчуття якесь недобре... Два місяці тому ми його поховали в Стрию силами міської ради та училища. Ні рідні, ні близькі поняття не мають, де він, що із ним було. Знаю лише, що син десь у Криму живе.
Третій – Микита Сайко з Сіверська. Передзвонили мої колеги «рухівці», бо я є головою осередку Народного руху України тут, та й кажуть, що є хлопчина, а нема куди його подіти, тож приймай. Я Микиту прийняв тут. Він – старший з восьми дітей у сім’ї. Батьків з молодшими дітьми якось волонтери в Польщу відправили і на той час вони взагалі не знали, хто і де знаходиться. Так і вийшло, що до мене приїхав 18-річний хлопець, який навчався у Сіверському училищі. Жив тут у мене в Моршині. Тут я його на роботу влаштував у комунальне господарство «Зелене місто», трохи він і барменував поруч.
Але його історія дуже болісна. Микита мав кохану дівчину. Тоді, коли в Краматорську «прилетіло» на вокзал, вона була серед натовпу. І там вона загинула… Одного дня він підійшов до мене і сказав, що однозначно піде воювати, бо не може пробачити ворогам смерть коханої людини. Військомат його не прийняв, а він вперся: «Віталій Романович, я йду». І у 18 років таки пішов воювати у складі батальйону «Карпатська Січ». Тепер воює у 53 бригаді, якій ми купили автомобіль. Я просив, щоб він довчився у нас, бо ж два курси лише закінчив у Сіверському училищі, а він казав: «Ні, я себе бачу тільки там, я маю відомстити…». Пізніше його батько приїхав з дітьми сюди. Зараз працює сантехніком у мене.
Микита постійно на передовій. Він – то як моя ще одна дитина була, бо ж довго ні з батьками не мав зв'язку, ні з ким. І його брат теж. Чотири контузії хлопець вже має, і все одно б'ється.
Якщо ж говорити в загальному, то навіть не знаю, скільки людей за увесь час війни в нас перебувало. Одні приїжджають, інші виїжджають. Дуже багато жінок приїжджали і мали чітке завдання – їхати закордон. Але є й такі, що як приїхали, то й досі тут. Є і жінки-військовослужбовиці в нас живуть, й інваліди, і старші люди. У мене п’ять дітей-сиріт з Миколаївщини зараз навчаються, адміністрація їм є опікунами і вони у нас на повному забезпеченні, отримують виплати і ще й будуть мати освіту.
– Ті вимушені переселенці з інших областей, що залишалися жити у вас, як адаптовуються?
– Хтось шукає роботу, але не буду лукавити, їх не є велика кількість. Є багато людей з інвалідністю, багато пенсіонерів, які не здатні йти на роботу з огляду на вік та стан здоров’я. Дехто і працює, десь підробляють.
– На яких умовах сім’ї проживають у вас?
– Повністю безкоштовно. Представники вищщезгаданих організацій постійно приїжджають, запитують, що людям потрібно, привозять засоби гігієнти, продуктові набори, спальні мішки. Коли не було світла, забезпечували ліхтарями. Тобто надають усе в разі необхідності.
Хочу зазначити, що з вимушеними переселенцями, які у нас проживають, ми проводимо ще й своєрідну просвітницько-виховну роботу. Організовуємо багато культурних заходів. Ось, до прикладу, і перед Великоднем до них приходить священник, розповідає про свято, ми готуємо продуктові набори з пасочками, приїжджі разом з нами малювали писанки. Організовували і заходи до Дня матері, запрошували на 1 вересня, разом ходили на перегляд фільмів до Дня героїв Крут та річниці Голодомору. Дехто вперше дізнався важливі факти про історію нашої країни.
Також залучаємо і до самодіяльності, організовували забави на Миколая, Новий рік, показували нашу коляду. Ми гуртуємося з цими людьми, щоб вони відчували себе максимально затишно і комфортно, як вдома.
Скажу відверто, що пишаюся тим, що у нас в гуртожитку ви вже майже не почуєте російську мову, хоча ще півроку тому вона лунала часто. Звісно, ми не гостро це питання поставили, але зараз дуже приємно, коли, до прикладу, харків'яни, які казали, що вчилися російською мовою, зараз спілкуються українською, і то дуже гарно.
До слова, всім нашим в минулому російськомовним гостям чомусь найбільше сподобалось одне наше слово – «Файно». Вони просто такого слова не чули ніколи, а тепер всі кажуть, що от файно і все! (сміється, – авт.).
– Яка зараз географія вимушених переселенців? Звідки вони?
– Навіть складно сказати, звідки немає: Миколаївщина, Дніпро, Запоріжжя, Харків, Донбас, Луганськ, Київщина... Є навіть з тих місць, де зараз вже не ведуться бойові дії, але люди не мають куди повертатися.
– Знаю, що серед випускників вашого училища є бійці, які зараз боронять нашу країну…
– Є, і, на жаль, є також і загиблі. У нас встановлена меморіальна дошка першим трьом. Це було ще з часів ООС, до повномасштабного вторгнення. Тепер їх більше, і це надзвичайно боляче…
– На своїй сторінці у фейсбук Ви ділилися світлинами з поїздки на схід України. З якою метою їздили і, зізнайтесь, чи було страшно?
– Ми спільно з директором Золочівського училища організували поїздку, навідалися до наших хлопців під Краматорськ, Донецьк, Костянтинівку, Кривий Ріг, Запоріжжя... Завозили шини, гуманітарну допомогу, тепловізори, теплий одяг, продукти.
Не скажу, що було страшно, адже коли ти вже там, то шо вже боятися. Бачили розвалені училища, будівлі, суцільні руїни – «чудові» наслідки «визволення» окупантів. Але найсильніше, що побачили – це наші воїни. Хлопці так тішилися, дякували. Я ж у відповідь повторював, що це я дякую за те, що можу до вам приїхати і їду на свій фронт. Мій брат зараз теж служить у лавах ЗСУ, і таких наших друзів, рідних чи знайомих дуже багато. Тож ми повинні допомагати усім, чим можемо, аж допоки останній ворог не зникне з нашої землі.
– Як війна вплинула на сам процес освіти?
– Навчально-виробнича діяльність трішки видозмінилась, тому що ми змушені були залучати студентів до зварювальних, слюсарних робіт, автомобілі фарбувати, ремонтувати. Але щоб сказати, що відбулись якісь максимальні зміни, то ні.
Наше училище готує різні спеціальності: агент з реалізації туризму, адміністратор, електромонтер з ремонту електроустаткування електрогазозварник, коваль ручного ковання, слюсар з ремонту автомобілів, водій категорії «В», «С», верстатник широкого профілю. Всі планові навчальні програми здійснюються. Певний час було поєднано офлайн та онлайн навчання, зараз уже загалом все стабілізувалось.
Єдине, що робочих місць наразі вже не так багато для студентів, адже не всі підприємства зараз процвітають, і це зрозуміло. Але гадаю, що завдяки релокації бізнесу ми зможемо забезпечити їх роботою. Вже одне з підприємств приїжджало до мене на перемовини, адже є потреба в робочих місцях, а саме їх цікавлять зварювальники. Вірю, що ми подолаємо цей період, а, оскільки наші студенти виходять з училища з гарними навичками та знаннями, то їх оцінять майбутні роботодавці.
– Як Ваші діти сприйняли війну?
– Складно. У мене взагалі так склалось, що старшому сину кілька років тому поставили складний діагноз. Ця хвороба потребує дуже складного і дороговартісного лікування. Він потрапив у програму, за якою отримував ліки, але в час війни ситуація ускладнилась. Нещодавно з'явились донори з Британії, які взяли Артура до себе, там він навчається та лікується. Попри те, що він страшенно не хотів їхати, але з таким діагнозом у нього не було варіантів.
Молодший Данило тут, постійно розпитує про події в країні, знає ситуацію, адже дуже багато близьких нашій сім’ї людей воюють. Сприймає все так, як і всі. Каже, що тривоги «замахали»: «Я вже в підвалах сидіти не хочу! Коли то все закінчиться? Коли путін здохне?»... (сміється, – авт.). Гадаю, так багато хто думає…
– Що особисто у вашому світогляді змінила війна? Що дала, а що відібрала?
– Я зрозумів, що ми всі перестали бути такими собі рабами матеріальних якихось речей. Наприклад, раб будови якоїсь, бо будинок будуєш, тільки про це і думаєш... Гроші втратили свою ціну. У мене протягом цього року навіть думки якоїсь не було про відпочинки на морях, про якесь фінансове збагачення. Бо щодня йдуть наші друзі, родичі, куми, свти, брати, сусіди... І щодня ми бачимо те, що є.
Тому треба цінувати те, що маєте. І переосмислити оці цінності. Кожен із нас робить свій внесок на своєму місці. Думаю, кожен із нас менше став посміхатися. Щодня молимось тільки про те, щоб фейсбук знову не викинув, що «Вічна пам'ять герою...».
– Які Ваші особисті прогнози на перемогу?
– Я зловив себе на тому, що протягом цього року був на більшій кількості поховань, ніж на днях народженнях. Так склалось, що навіть в один день було три похорони близьких мені людей. Для мене один – це складно, а це три... На всіх днях народженнях зараз я кажу, що вже через рік ми будемо святкувати, танцювати та відзначати, бо ми переможемо. А доти будемо викладатись на повну і робити неможливе, аби в майбутньому жодна людина не захотіла зазіхнути навіть на найменший клаптик нашої землі.
Я щиро вірю в ЗСУ і вірю в Бога, тож гадаю, що ці дві сили обов’язково приведуть нашу перемогу вже незабаром, бо за нами правда!
