Волинь, УПА, Шептицькі: чому українцям і полякам не можна грати за сценарієм Кремля

Богдан Сидорак

Подякувати

3 липня 2026, 11:42

  5846

Зберегти

Всі разом ідемо, молитву несемо, а серце так наше болить. Болить воно в мене, болить воно в тебе, болить воно всіх нас болить (з народної пісні – «Вставай Україно, вставай до молитви»)

«A moj dziadek powiedzial» – переказують поляки…

«А моя бабуся розповідала» – кажуть українці…

І у кожного своя історія про пережите в час українсько-польської війни. Біль за втратою рідних ятрить душі по сьогоднішній день. Безперечно, поховання невинних жертв мають бути належно облаштовані, а пам’ять пошанована. Але, час від часу в польському суспільстві виникають збурення на тему взаємовідносин з українцями. Недалекоглядні політики роблять популістські заяви, поширюють ненависть та фактично працюють на догоду нашому спільному ворогу – Росії. 

Складні питання взаємовідносин в історичній перспективі мали би з’ясовувати фахові історики, а не популісти. Досить було Анджею Шептицькому зробити толерантну заяву щодо права українців на своїх героїв, як його підняли на кпини представники радикальних політичних угрупувань та «невдоволені» рядові поляки. Як це працює і до чого може призвести, ми вже неодноразово бачили в історії.Ну ми ж пам’ятаємо кадри з розсипаним зерном на «колєях». І це сталося в центрі Європи у ХХІ столітті… А цькування гідного представника славної родини Шептицьких не вкладається в ніякі рамки європейської спільноти.

Родина Шептицьких мала яскравих і діяльних представників, які вклали свою лепту у розбудову як української так і польської спільнот. Роман і Казимир стали митрополитами української церкви (Андрей і Климентій), Леон, Александр і Станіслав (міністр польського війська) вважали себе поляками. Але брати Шептицькі не вважали себе поділеними. І тісно спілкувалися, часто зустрічалися у батьківському домі у Прилбичах.

Як говорить двоюрідний брат Анджея – Ян, який у 2017 році переїхав до Львова: «…моя місія – розвивати польсько-українські відносини. Пояснювати, що багато непорозумінь і чвар виникають через незнання одні одних. Українці багато чого не знають про поляків, а поляки – про українців»

Про взаємини між поляками т українцями, між римо- та греко-католиками згадує Ганна Шептицька: «З раннього дитинства мені та моїм братам і сестрам прищеплювали принцип єдности. Це стосувалося і уніатського обряду, і співіснування двох народів. У коридорі нашого будинку в Прилбичах, кожного, хто входив, вітало велике зображення білого орла на червоному полі та руського лева на синьому полі, а над ними напис «Сильні лише в єдності».

У 1939 році на свято Воздвиження Чесного Хреста москалі розстріляли прадіда Анджея та Яна – Леона разом з дружиною та знайомим католицьким священником у саду фільварку. Син Леона – Андрій, закатований у Катині разом з іншими польськими офіцерами, а інші родичі були репресовані.

На пошук шляхів порозуміння між польским та українським народами, розвитку спільного культурного надбання, працювали багато непересічних особистостей. Варто згадати тут і «польську берегиню» Ренату Богданську – племінницю отця Остапа Нижанківського, дружину Андерса, і самого генерала, який став на захист українських дивізійників, Єжи Гедройца, Яцека Куроня, Яна Юзефа Ліпського та й врешті сьогоднішній уряд на чолі з Дональдом Туском, який намагається достукатися до притомної частини польського суспільства.

Понад десять років тому доктор історії Лукаш Камінський говорив: «Справжнє примирення між поляками і українцями може стати основою для радикальної зміни долі цілої центрально–східної Європи, вирвати її з геополітичного фаталізму останнього століття. Примирення є трудним і болісним процесом. Але сьогодні воно є державним інтересом і для Польщі і для України.» Було й є!

І коли я чую заяви місцевих депутатів з міста Кельці, які вже «вирішили» всі проблеми без сумніву свого чудового міста та почали перейматися назвами вулиць у місті Вінниця, то розумію як далеко це все зайшло у Польщі. У нас про таких «розумників» говорять, що вони в школі букваря не вчили, а скурили. І як виходить на яву скурили з рашистською махоркою. Місто Кельці славне тим, що тут збережено палац краківських єпископів ,що має статус національного музею. А за тим переживаю, щоби депутати не ініціювали демонтаж пам’ятної таблиці жертвам єврейського погрому 4 липня 1946 року. Дивлячись на істеричну пропаганду польських радикалів, якими хтось чи щось провадить, здається, що у Польщі появився свій Великий Кормчий, як колись в Китаю. Підозрюю, що наступним закликом може стати винищення горобців – бо «засранці» пожирають зерно. Поза тим, розумію, що і у нас в Україні є також свої «безуглі». 

Нашу історію за висловом відомого політика не можна читати без брому. Серед тем які збурюють суспільство у нас і за межами України є історія національно – визвольних змагань в тому числі і боротьба УПА . Майже не залишилося учасників тих буремних подій, але написане і сказане ними залишилося в пам’яті. Ось лише деякі думки діячів ОУН і УПА діяльність яких я вивчав у своїх краєзнавчих пошуках.

Зеновій Красівський, останній керівник Крайового Проводу ОУН (б) в Україні, почесний громадянин Моршина: «Донині трудно збагнути, як ми вистояли у своєму патріотизмі, у своєму праведному націоналізмі. Аби не зрадити Ідеї! Аби не сплямити Чести учасника святої боротьби! З подивом дивлюсь на себе, такого шмаркача, який у шестимісячному слідстві, в руках таких досвідчених катів не назвав ні одного прізвища, ні одної явки, ні одної хати. Після 21-ї доби безперервних допитів і катувань на Дзержинського мене, напівживого і цілком безперспективного, вкинули як лантуха, в машину, а з машини -– в підвальну камеру на Лонцького… Я довго був там, де сонце закотилося за обрій і більше не сходило… Я відбував у критках, у дурдомах, таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні. Якщо позбирати все докупи, то назбирається 26 років. Половина людського віку. А в мене – чи не весь вік, бо й на волі я не виходив з трибу. Так, я зазнав багато втрат. Але, що все це значить, проти того диявольського почуття людської гордости, яке я маю від пережитого! Я плакав хіба в «Невольницьких плачах»! Я боявся хіба що розминутися з Честю! Я ніколи нікому не свідчив! Я за всі терміни не написав катам ні одної заяви! Я завжди й донині був гордий з того, що я – український націоналіст!»

Альберт Газенбрукс, «Західний» – бельгієць, радист УПА, радіостанція «Афродита»: «Так, Росію ми знали дуже кепсько, а Україна була для нас тільки провінцією тієї сили, яку називали Росією. Ми знали Україну тільки з її географічного положення і з окреслення її як «шпихліра Європи». Я не знав, що Україна жила під большевицьким ярмом, я не знав, що цей великий український нарід, який говорив своєю власною мовою, який мав свої власні звичаї, був тиранований большевиками. Я не знав, що цей народ бажав за всяку ціну відзискати свою незалежність, до якої він має така саме право, як кожний інший нарід на цій землі… Такої посвяти, такої відваги й героїзму я не зустрічав перед тим у своєму житті. Саме тому заслання, тюрми, катування не були спроможними зламати багатьох. Хто раз потрапляє в українське підпілля, то вже навіки залишиться з його учасниками. В українських націоналістів була сильна і непохитна віра, залізна воля боротися за незалежність України. Повірте, час моєї праці на радіостанції «Афродита» є найкращими хвилинами мого життя. Я тоді переродився і зрозумів, що це означає – жити і боротися за шляхетні ідеали. А воля України, визволення цього доброго народу, стали для мене метою в житті. Незабутніми залишаються роки підпільної революційної боротьби в УПА»

Костянтин Цмоць «Модест» – окружний Провідник ОУН Стрийщини. У вересні 1943 року провів блискучі спецоперації визволення важливих представників визвольної боротьби: з тюрми на Лонцького у Львові – Дмитра Грицая (Перебийніс) та Ярослава Старуха (Синій) і в Дрогобичі – Олексу Гасина (Лицар). Його онука Наталія сьогодні Посолка Канади в Україні.

Час від часу в медіа появляються заяви МЗС Ізраїлю, яке дуже трепетно теж переймається нашою історією. То стадіон в Тернополі не так назвали, то Андрія Мельника перепоховали і т.д ,і т. п. А ми тут нещодавно провели заходи до 80-ї річниці упадку партизанської шпитальки в урочищі Марина біля села Лужки, що на Долинщині. Тоді там загинуло 14 партизанів і серед них один з найвідоміших лікарів УПА – «Кум», переконаний сіоніст, Лицар Срібного Хреста Заслуги, псевдо якого не розкрито до сьогоднішнього дня. Ось як згадує про ці події Степан Фрасуляк, підполковник УПА в книзі «Ремесло повстанця»: «В Марині біля села Лужки (Болехівський район) знаходилася надрайонна шпиталька під постійною опікою доктора «Кума». Доктор «Кум» – знана фігура в УПА. Його знали тисячі повстанців. Він був в УПА від заснування УНС: наперед лікарем сотні «Сіроманці», потім у курені «Гайдамаки», в старшинській школі «Олені» (оба турнуси), насамкінець завідувачем надрайонної шпитальки в Марині. Доктор «Кум», за національністю жид, до нас був щиро прив'язаний, і хоч Організація дозволила йому по приході большевиків відійти на легальщину, він волів ділити долю і недолю з нами дальше, а в потребі чесно загинути. Який хрустальний характер! ...Він мені так відповідав – «Знаєте, пане поручнику, мене заболіла та вістка, що ви мене хочете збутися. Я належу до категорії тих людей, що добре довго пам'ятають. Під час німецької окупації Організація вирятувала мене від смерти, то чому я маю бути невдячним і не помагати повстанцям будувати Україну? Я вірю, що себе не посоромлю, а вам можу стати не раз в пригоді».

Маю крамольну думку – а що, якби МЗС Ізраїлю або інші представники дослідницьких організацій, допомогли врешті решт розкрити псевдо славного представника ізраїльського народу? Це правдива історія!!!

Федір Карпенко «Яструб» – начальник розвідки загону Ковпака (нагороди орден Червоного прапора і Леніна, член ВКП (б); командир куреня УПА «Сіроманці», хорунжий (нагорода – Золотий Хрест Бойової Заслуги). «…Хіба у вільний час від життєвих думок згадаєш того, хто тебе любив і загинув за твоє і твоєї сім’ї щасливе життя та майбутнє життя нашого народу. За мною не тужи. Пам’ятай, що воля мого народу вимагає людської крови. Коли доживеш до тих часів, коли в нашій державі господарем стане український народ, згадай мене і всіх тих, що полягли в нерівній борні з ворогом. Хай гідним пам’ятником для нас буде дорога нам усім Самостійна соборна вільна Україна.» (З листа до коханої дівчини Стефанії Вовк).

УПА. Група «Заграва», Наказ №14, Постій, 21.ІХ.1943.  Шеф Політичного Штабу «Остап»: «На всіх теренах, звільнених УПА від імперіалістів, дня 15.ІХ.1943 почати 1943/1944 учбовий рік у школах, де можливо закінчити біжучий ремонт на цей термін і є педагогічні сили. Дня 1.Х.1943 р. почати учбовий рік у всіх інших школах звільненого терену та забезпечити педагогічними силами. Навчання в школі є обов’язкове. Медичний огляд дітей має відбутися до початку навчання. День в котрім розпочинається навчання, є святочним днем для учнів, а тому наказую удекорувати шкільні приміщення і відповідно приготуватись. До декорації слід ужити портретів визначних українських людей та в цей день на школах вивісити національний прапор».

Петро Федун «Полтава», – провідний ідеолог ОУН і УПА, автор понад сорока праць писаних в криївках. Його твори і роздуми перекликаються з оцінками Збігнєва Бжезінського, який творив в більш комфортних умовах. Найбільш відомі його праці – «Концепція Самостійної України і основна тенденція ідейно – політичного розвитку сучасного світу» (1946 рік). «Хто такі бандерівці та за що вони борються» (1948 рік): «У нашій боротьбі ми, бандерівці, виступаємо тільки проти больщевицьких імперіалістів, тобто, проти партійної верхівки та всіх тих елементів, незалежно від їхнього соціального і національного походження, які цій верхівці вірно служать. Проти совєтських народних мас ми не боремося. Ми знищуємо тільки керівних представників партії, мвд і мгб та всі ті вислужницькі, продажні елементи, які активно виступають проти нашого руху і вороже відносяться до українського народу» 

Іван Кривуцький «Аркадій» – учасник подій на Закерзонні, політв’язень тюрем Польщі, Чехо-Словаччини, Лубянки в Москві, таборів Норильська, автор спогадів «Де срібнолентий Сян пливе»: «До 1939 року, тобто до зустрічі з більшовицькою дійсністю, я б ніколи не повірив, що можна настільки безсоромно фальсифікувати історію, будувати все на брехні, ставити з ніг на голову, формувати світогляди цілих поколінь так, як комусь це вигідно… Особливе місце в українській визвольній боротьбі належить подіям на так званому «Закерзонні» в сорокових роках, де більшовицький терор знайшов для себе придатний грунт на польському антиукраїнському шовінізмі. Як учасник тих подій, я не раз мав змогу переконатися ,що не можна звинувачувати в усьому поляків як народ. На кожному кроці було видно грубу роботу більшовицької агентури, яка навіть не приховувала своїх намірів. Німці теж не були кращі. Як Москва, так і Берлін робили все можливе, щоб підсилювати польсько–українську ворожнечу і не допустити до створення української держави. Часто діяли спільно проти УПА»

Ольга Мороз–Турик «Малуша» – зв’язкова «Монети» (Катерина Зарицька), спецкур'єр «Орлана» ( Василь Галаса) заступника крайового провідника на Закерзонні, почесна громадянка міста Моршина, авторка спогадів у книзі «Так здобувають волю»: «Свічка мого життя вже догорає. Мені вже 77 літ (2002р.) Життя моє було важким, але змістовним. Я його не змарнувала в гульках і веселощах. Багато натерпілася, наголодувалася, але не жалію, що вибрала саме таку дорогу життя, бо вважаю, що до будови самостійної Української держави я доклала хоч пів цеглини. На цій важкій дорозі мала щастя та честь пізнати великих Героїв Визвольних змагань. І горджуся цим, бо то були святі люди. Якщо вони настільки відрікалися від усього особистого, що залишали сім’ї, батьків, маєтки і йшли на небезпеки, смерть, катування і голод во ім’я великої Ідеї. То Бог простив їм усі гріхи та винагородив їх Царством Небесним. У Євангелії сказано: «Хто життя своє віддасть за друзів своїх,в того є Царство Небесне». Спогадами про таких людей я живу все життя. Вони часто приходять до мене у снах. Я встаю щасливою, бо знову зустрілася з ними. Дякую Богові за такі прекрасні сни й молюся за їхні душечки. Я не раз дивувалася, що вони в невимовно важких умовах життя мають завжди веселий настрій, завжди жартують, співають, легко, без страху, вмирають в боях... 

Мені розказував товариш «Вадим» історію. Над селом Завадкою оточили поляки групу повстанців, близько 10 осіб. Кілька годин вели бій. Останні два самі себе застрілили. Полковник Війська Польського вишикував жовнірів і сказав: «Так борються за волю. Беріть приклад з них». Не знаю чи комуністи–політвиховники пробачили йому це зізнання. Таких випадків було десятки тисяч. Я зрозуміла, вони смерті не боялися, бо вона завжди була поруч із ними. Вони знали, що гинуть за Україну, за її волю...

Коли вже Міколайчик мусів емігрувати, РРР (Polska Partia Robotnicza) стала як у нас комуністична партія «провідною», то більшість населення вже втратила симпатію до Росії. У Кракові відкрили пам’ятник радянському солдатові, а там поляки підсунули воїнові між ноги старий ровер, на руку повісили старий годинник і на таблиці написали, підвісивши її на груди: «Masz rower i maszyny, to uciekaj do domu, sukinsynu». Молодь розвішувала антирадянські листівки на мурах Кракова, співала в голос патріотичних пісень. Були часті випадки вбивства російських офіцерів, що працювали наглядачами в польській армії»

У 2012 році нам вдалося видати спогади працівниці в бункері ГОСПу – Дарії Малярчин «Дарка» – «І стали нам ті наші гори твердинею у лютий час», та віднайти сам бункер: «На Великдень рано-вранці ліг густий дощовий туман. Ще було темно, десь із сторони села долетів голос Великоднього дзвону. Мимоволі кожний з нас поринає думками до рідної домівки, ділимось враженнями. Командир «Север» просить нас стати в ряд. Підходить до кожного зокрема, підносить кожному кусочок освяченого яйця і одночасно промовляє святочні побажання «Христос Воскрес!». Я стояла першою і відповіла: «Воскресне Україна!». Дарцю, бажаю Вам, щоб сповнились усі Ваші життєві плани. Ви заслужили того, бо у своєму житті пройшли уже стільки, що іншому вистачило б на ціле життя!»

З 2017 року бункер увійшов в туристичний маршрут № 5010. Тоді ми вперше дізналися про «Стрийка».

Петро Корчинський «Стрийко» – останній партизан ГОСПу ОУН і УПА розташованого в на горі Кичера біля Парашки, який відійшов у засвіти у серпні 1962 року, виконавши першу статтю Декалогу «Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за Неї». Могила була віднайдена у 2022 році. Щороку в першу неділю серпня проводимо заходи в районі водоспаду Гуркало на пошанування пам’яті Героїв упавших на Полі Слави відстоюючи Незалежність України.

Уривок з роману «Троща» Василя Шкляра: «…Через два тижні Осип приїхав до лісу, поцюкав сокирою, але ніхто вже до нього не вийшов. Він боязко підступив до берізки і побачив яму, біля якої чорніла купа сирої земля. У неї стреміла лопата. На дні ями, вистеленою ялиновим гіллям, лежав «Стрийко» з крісом у руках. Осип загорнув могилу, помолився, і тільки тоді побачив поруч під буком, скарб, що залишив по собі «Стрийко» – миску, ложку і кухлик. До побачення світе. Лишаю тобі все, що мав...»

Сьогодні Україна відстоює свою незалежність у війні з одвічним ворогом – московією. В цій боротьбі віддають найцінніше – своє життя тисячі патріотів, як українців так і поляків. Про це нам нагадують могили Меморіалу Героїв України на Личакові та банери біля Консульства Польщі в королівському місті Лева. Маємо уже багато виданих правдивих спогадів про події з наших Визвольних змагань, але, на жаль брехня, яка продукується і підтримується московією, робить свою чорну справу, в тому числі і у відносинах з нашими сусідами. Серед опублікованих матеріалів великий пласт займає пісенний скарб. Серед них улюблена пісня сотні «Орли»:

Що за військо іде? Що за пісня гуде? Що за прапор на вітрі лопоче? То повстанці, «Орли», попід гаєм ішли, то їх пісня за серце лоскоче. Не кидають квіток під їх кований крок, не сплітають віночків дівчата. Бо їх батько – то ліс, а їх мати – то ніч, Україна уся – то їх хата. Подивіться на них, на «Орлів» молодих, на їх вітром обпалені лиця. Усміхаються нам, та страшні ворогам, а в очах їх відвага іскриться. Десь далеко рідня дожидає щодня, і чекає дівчина русява. Нам дорожчий той дім, що потрібен усім, Українська Соборна Держава.

PS. З нагоди 25-річчя історичного візиту Папи Павла ІІ до Львова у нас було організовано ряд знакових заходів. Серед них і урочиста Архирейська Літургія УГКЦ біля храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові, де тоді у 2001 році Папа зустрічався з молоддю. 25 років тому, спільно з дітьми Оксанкою та Ярославом, я був серед тих мільйона прочан, що вітали Папу на іподромі. Сьогодні я вже спільно з онуками Ксенією та Богданом із вдячністю Господу за прожиті такі бурхливі роки були на Літургії, яку очолив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав у співслужінні Синоду Єпископів УГКЦ, та участі Апостольського Нунція в Україні архієпископа Вісвальдаса Кульбокаса.

Слова сказані тоді Папою в роздумах про взаємовідносини між поляками та українцями «Пробачаємо і просимо прощення», залишаються актуальними і в сьогоднішніх реаліях, коли йде війна. І неспроста вчора було оприлюднено спільне звернення кардиналів, що походять з Польщі й України з цього приводу до обох народів.

Пам’ятаємо! Віримо! Переможемо!!! 

За нашу і вашу свободу !!!